Характерник з Лавіркового

Ігор Карпович Рачок – представник славної когорти роменських кобзарів

Ігор Карпович Рачок – представник славної когорти роменських кобзарів. Здавен тут побутували українські народні думи, історичні пісні, відтак кобзарсько-лірницький звичай завжди був складовою духовного життя краян. Тут на ярмарку в Ромні Остап Вересай зустрів кобзаря Євхима Андріяшівського і став навчатися у нього. Та коли через рік Євхим Андріяшівський помер, Остап Вересай пішов у науку до Семена Кошового з с.Голінка поблизу Ромна. З Антоном і Трифоном з Великих Бубнів Роменського повіту та Потапом з Нової Греблі Лохвицького повіту (тепер Роменський район) підтримував зв’язки Іван Кравченко-Крюковський. 20 липня 1832 р. поблизу Ромна від кобзаря Івана Стрічки Платон Лукашевич записав думу «Самійло Кішка», а 22 липня 1845 р. у шинку в Борзенці під Ромнами думу «Удова» від Каленика Рожка записав Пантелеймон Куліш.

У кобзаря М.Кравченка навчався Андрій Волошенко (Волощенко) (1883 – 1983) з Процівки, в репертуарі якого були дума «Про трьох братів Азовських», пісні «Нема в світі ніде правди», «Про Почаїв» та інші твори. Знаними на Роменщині та далеко за її межами були й кобзарі Іван Запорожченко (1872 -1932), Григорій Спиця (1911 – 1971), Іван Петренко (1886 – 1969), Євген Адамцевич (1904 – 1972), Валентин Заворотько (1925 – 2008).

Цілком зрозуміло, що ці звичаї викликали неабиякий інтерес до кобзарства й у Ігоря Карповича. Нащадок древнього козацького роду він завжди залишався вірним йому, його життєвим принципам та ідеалам, його духовним цінностям, його громадянській національній позиції і сам став взірцем духовної досконалості української людини, незламності її Духа, взірцем того, як проста людина за нелегких життєвих обставин підсовєтської дійсності може не лише зберегти, а й примножити ці звичаї та цінності.

Народився І.К.Рачок 25 лютого 1937 року на хуторі Лакизи (тепер Лавірків) Бацманівської сільської Ради Талалаївського району Чернігівської області. Його родовід по батьківській лінії ведеться від давніх часів козацького Запоріжжя, виходець з якого нібито й заснував с.Бацмани (тепер Роменського району Сумської області), адже першим поселився на нинішній його території і був заможною та шанованою в краї людиною. «Це, − згадує Ігор Карпович, − засвідчують дані архівів Харкова, на які покликався відомий фольклорист П.Гнідич, працюючи над упорядкуванням кількатомного збірника «Материалы по народной словесности Полтавской губернии. Роменський уезд (1915-1916)». Відтак родинні звичаї відіграли винятково важливу роль у становленні характеру, духовного світу та світогляду загалом майбутнього кобзаря. Його дядько Степан Пантелеймонович Рачок у складі Армії УНР брав активну участь в Національно-Визвольних Змаганнях 20-30-х років ХХ століття. В родинах по лінії батька Карпа Пантелеймоновича Рачка та матері Мотрони Олексіївни Рачок (з роду Хачко) завжди панував український дух, свято берегли українські національні звичаї, національні духовні та ідейні цінності. «Кобзар» Т.Шевченка, твори П.Куліша, І.Нечуя-Левицького, Б.Грінченка, С.Руданського, Панаса Мирного та інших письменників, література з історії України завжди були в родинній бібліотеці Рачків, їх читали й перечитували не один раз. У храмові дні збирався увесь рід і співали стародавні козацькі пісні, вели розмови про українську старовину, про Т.Шевченка, обговорювали твори інших українських письменників. Особливо багато козацьких пісень знали і виконували батько Карпо Пантелеймонович та дядько Степан Пантелеймонович. Батько декламував напам’ять «Катерину», «І мертвим, і живим, і ненародженим…», поезії про Суботів Т.Шевченка. Гірко сумували над долею дівчат, образи яких виводили ці письменники, адже сприймалися вони як символи поневоленої москалем України, яку потрібно визволяти від окупанта. Грамотною була й баба по матері Марія Гарань. Уже в похилому віці вона не полишала читання книг, заохочувала до цього дітей і внуків. Тому, йдучи до Малобубнівської семирічки в перший клас, малий Ігор вже знав напам’ять майже половину ’’Енеїди’’ І.Котляревського, багато творів з «Кобзаря» і т.д.

Вже в дитинстві пильно придивлявся до життя. Буваючи з батьком в Ромні на базарах, захоплювався мовою, одягом, поведінкою селян, спостерігав за їх побутом. Усе те глибоко западало в душу. Його дитяче єство ображало, коли бачив якихось пишно одягнутих пань, які говорили московською мовою, що так контрастувала із загальною атмосферою цього торговища, типово українським укладом життя роменців та мешканців околишніх сіл і хуторів. Це викликало в душі малого хлопця протест, формувало питомо національний духовний світ і питомо національну громадянську позицію, сильний і вольовий характер. В роки дитинства Ігоря Карповича в краї зберігали і примножували кобзарські звичаї Віктор Сологуб із синами Володимиром, Миколою та Михайлом, якого двічі арештовували і судили за «економічний саботаж», так званий «зрив хлібопоставок» та підозрою в антирадянській діяльності і, зрештою, 19 листопада 1937 року було засуджено до розстрілу, а вже через кілька днів, 27 листопада, вирок було виконано (докл. про це читай: Жеплинський Б.М., Ковальчук Д.Б. Українські кобзарі, бандуристи, лірники. Енциклопедичний довідник. − Львів, Галицька видавнича спілка, 2011. − С. 241). На все життя запам’яталася Ігореві й невимушена зустріч з кобзарями у повоєнні роки, коли навчався у 7-му класі Малобубнівської семирічної школи, не раз доводилося слухати на роменському базарі й Є.Адамцевича. «Запорізький марш», пісні «Про Хортицю», «Славно твоя кобза грає», «Євшан-зілля», «Розмова Шевченка з дубом» глибоко западали в душу і серце, викликали в них бурю таких близьких, рідних і бентежно-хвилюючих почуттів, переживань та роздумів.

Відтак 1964 року придбав бандуру. За 20 кілометрів їздив велосипедом після роботи в науку до колишнього учасника київської капели бандуристів Федора Співака, який проживав у селі Березівці Талалаївського району на Чернігівщині. Таку само відстань долав у протилежному напрямку до Ромна, де у кобзарів І.Петренка та Є.Адамцевича переймав репертуар та манеру виконання. Опанував нотну грамоту. За книгою Ф.Колесси «Мелодії українських народних дум» вивчив, виконував і виконує думи «Про Марусю Богуславку», «Невільницький плач», «Думу про Олексія Поповича». В його репертуарі історичні пісні «Про Саву Чалого», «Про зруйнування Січі Запорізької», «Про Хортицю». Спілкувався з Петром Гузем, від якого «на слух» перейняв думу «Олексій Попович», Михайлом Полотаєм та іншими кобзарями.

Родинні звичаї, характер і світогляд І.Рачка позначилися і на подальшому формуванні його репертуару. Коли самодіяльним і професійним художнім колективам послідовно нав’язувалися твори про Леніна. Комуністичну партію, «щасливе» життя під зорями Кремля, Ігор Карпович, оволодівши старосвітською бандурою, яку замовив у відомого майстра Василя Сніжного, виконував заборонені тоді народні пісні, як-то «Пісню про Конотопську битву», яка побутувала в краї, певне, століттями, адже її співали по селах ще в кінці ХІХ − на поч. ХХ століть, а також «Із-за гори, з-за лиману (Про руйнування Січі)», «Ой ішли наші славні запорожці», «Про повстанців», «Мазепине поле» (слова П.Ротача, муз. І.Рачка) тощо, за що зазнавав утисків та переслідувань. 

Так, наприклад, у с.Локня, Роменського району, Сумської області співав:

Пішла мати на село,

А на селі пусто.

Ні пшениці, ні муки

Лиш сталінські образки.

Зібралися у сільраді −

Всі ледарі дуже раді:

Будем багатих ділити

І нічого не робити.

Почувши це, перелякані вчителі повтікали геть. А кобзар продовжував співати:

Гоп, мої гречаники

Комуністи начальники

та інші антисовєтські пісні.

Співробітники совєтського КГБ та їх таємні агенти, зокрема секретар Талалаївського райкому компартії Фесак перешкоджали виступам кобзаря у школах, сільських клубах, влаштовували провокації, щоб потім звинуватити в хуліганських нападах на них і арештувати. Передбачливо відчував і розумів це, тому й не піддавався на такі провокації. Двічі приїздив до нього додому в Лавіркове полковник КГБ Герасименко з Чернігова, який арештовував Л.Лук’яненка. Звичайно, не на гостину, а з чітко визначеним завданням − знайти антисовєтські «вивихи» кобзаря і взяти його під слідство, потім віддати під суд. Врятувала, так звана горбачовська перебудова. Після всього того, як той козацький характерник, несподівано з’являвся то в Смілому, то в Ромні, то в Талалаївці, чи то на батьківщині Петра Калнишевського у Пустовійтівці та інших селах і, на противагу утискам та переслідуванням, знову виконував там заборонені пісні та думи.

Ой із-за гори, з-за лиману,

Вітер повіває,

Кругом Січі запорізької

Москаль облягає.

Облягає москаль Січу,

Таборами стали.

Вони свого генерала

Три дні дожидали.

Метнулися по куренях

Запасу шукати,

А московська вся старшина

Церкви оббирати

Та беруть срібло,

Беруть злото,

Ще й воскові свічі.

Зостається пан кошовий

З писарями в Січі, −

виспівував перейняту від І.Петренка пісню про руйнування московським військом Запорозької Січі «Ой із-за гори, з-за лиману», нагадуючи слухачам наше історичне минуле, щоб завжди пам’ятали і не забували про його, щоб гартували у своїх душах волю до Свободи. А другого дня в іншому селі, зібравшись навколо кобзаря, молодь і люди старшого віку слухали у його виконанні «Пісню про повстанців»:

Що за військо іде,

Що за пісню веде,

Що за прапор

Над вітром лопоче.

То повстанці-орли

Попід гаєм ішли,

То їх пісня

На серці лоскоче.

Не кидають квіток

Під їх кований крок,

Не сплітають

Віночки дівчата.

Бо їх батько − то ліс,

А їх мати − то ніч,

Україна − уся їхня хата,

чи то:

Я не боюсь тюрми і ката

Вони для мене не страшні.

Страшніш тюрма у рідній хаті,

Неволя в рідній стороні,

або ж:

На вас, розумні юнаки,

Майбутнє України,

Кладу найкращії думки.

Мої сподіванки єдині.

Зрозуміло, що за обставин підсовєтської дійсності ці рядки також формували опозиційність до влади, гуртували і героїв-повстанців, і слухачів в одну-єдину Українську Родину, руйнували нав’язувані московськими окупантами та комуно-совєтською ідеологією уявлення про бандерівців як запеклих ворогів українського народу.

Не раз гостював у Смілому Роменського району у краєзнавця Феодосія Сахна і на його подвір’ї біля встановлених господарем наперекір місцевій владі погрудь Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки збирав односельців смілян і гостей послухати «Мазепине поле» чи то «Думу про голод», вселяючи їм волелюбний дух, не даючи згаснути козацьким звичаям непокори злу і насильству, пробуджуючи в них почуття національної честі та гідності.

Щоб якось взяти Ігоря Карповича під свій контроль, нав’язати йому совєтський репертуар, не дати можливості бути самим собою, тобто народним співцем-музикантом, комуно-совєтські чиновники від культури з Чернігова запропонували йому навчання нібито на курсах керівників ансамблів бандуристів. Швидко збагнув суть цього хитромудрого задуму і рішуче відмовився від нього. Ось так в усьому дотримувався звичаїв непокори ворогам України, звичаям свого батька Карпа і дядька Степана, свого козацького роду.

Вважає себе віруючою людиною. На цій підставі завжди був в опозиції до комуно-совєтської влади. Начитаний у релігійно-християнських книгах, зокрема ’’Біблії’’, хоча на сповіді на пропозицію священика прощати й своїм ворогам може відповісти: ’’Я то можу сказати, що погоджуюся з Вами, але в душі – ні, адже тоді потрібно прощати й Сатані та любити його!’’, чи то розповісти бувальщину про те, як піп разом з наймитом у піст, працюючи в полі, підкріплялися салом, адже, як відповів піп на вагання наймита, мішків за нас ніхто не носитиме.

З часом Лавірків хутір став своєрідною школою кобзарського мистецтва, питомо українським центром духовної культури. Сюди до Ігоря Карповича не раз приїздили відомий кобзар Георгій Ткаченко, етнограф Іван Гончар, журналіст Ренат Польовий, бандурист Микола Товкайло. З ним листувався наш земляк фольклорист, літературознавець і письменник з с.Артюхівки Роменського району Григорій Нудьга, інші діячі культури та мистецтва. Ось що писав йому у своєму листі ще в 70-х роках ХХ ст. учитель англійської мови з станції Очеретине Донецької області: « УКРАЇНЕЦЬ! Якщо ти НЕ СПІЛКУЄШСЯ українською мовою, ти − раб (можливо, добровільний). НЕ ДУМАЄШ українською мовою, ти − подвійний раб і вже перебуваєш на межі зради України. НЕ ВИЗНАЄШ СЕБЕ УКРАЇНЦЕМ, ти− відступник і ворог українства. НЕ ДОПОМАГАЄШ Україні, українству , ти − злочинець проти своїх батьків, братів, сестер, дітей, онуків. Не ДБАЄШ про Україну і не ВИТЯГАЄШ з біди українство − прокляття долі падає на націю, на голови нащадків твоїх, і будуть у муках жити вони. НЕ СТАВИШ інтереси України, української нації вище від своїх інтересів − страждає вся українська людність не тільки морально, а й матеріально». Так у надрах совєтської імперії, у мороці комуно-фашистського всевладдя справжні українські патріоти зберігали волелюбний дух своїх предків і передавали його своїм нащадкам. Це становило національну сутність їх внутрішнього єства, було їх повсякденною потребою, що внутрішньо-духовно гуртувало їх в один Рід. Перейняти і примножувати ці звичаї − наш невідкладний обов’язок.

Із здобуттям Україною незалежності в краї, як і по всій Україні, стало активно відроджуватись кобзарське мистецтво. Отож по науку до кобзаря приїжджають молоді хлопці з Київа, Переяслава-Хмельницького, Харкова, Ромна. Олександр Триус, Тарас Силенко, Юрко Кочержинський, Юрко Авдєєв, Василь Жованик стали його учнями і примножують духовні цінності нашого народу, кобзарську славу України. Сам Ігор Карпович, незважаючи на свій похилий вік, виступав на святі Конотопської битви у Соснівці та Шаповалівці, на ’’Калнишевій раді’’ в Пустовійтівці Роменського району Сумської області, брав участь у різного роду кобзарських зборах і т.д., щедро передаючи свій досвід новим поколінням кобзарів, бандуристів та лірників, молоді загалом, пробуджуючи в їх душах і серцях почуття причетності до національної історії, почуття відповідальності перед нею. Завдяки турботі М.Товкайла та братчиків з Київського кобзарського цеху в Роменському районному Будинкові культури було урочисто відзначено 75-річчя від дня його народження.

Вихований в національно свідомій українській селянській родині, І.Рачок перейняв і передає наступним поколінням ненависть, насамперед, до московського окупанта. Непримиренний, коли йдеться про найменший вияв зневаги до українського народу, до України, він завжди залишався і залишається вірним звичаям свого козацького роду й народу, свято оберігає їх, про що він також розповідає у документальному кінофільмі «Дороги кобзарські» (Укртелефільм, 1988). На хресті, який заповів поставити на його могилі, власноруч витесав ’’Він любив Україну!’’. Ось такий характерник живе на хуторі Лавірків.

Нижче подаємо кілька матеріалів до його життєпису. Вони також характеризують Ігоря Карповича як людину старосвітських українських звичаїв. Такий він у всьому: у внутрішньому оформленні своєї хати, у гостинності, з якою зустрічає і проводжає тих, хто приїжджає чи то взяти уроки гри на бандурі, перейняти його репертуар, чи то просто відвідати його. Гостинність ця у розмовах про історію України, кобзарство, у турботі про збереження національних духовних цінностей. І він щедро наділяє усіх такими уроками, такими розмовами, такими турботами. Тому й мають нестримну потребу заїхати на гостину чи написати йому листа і старосвітський кобзар Г.Ткаченко та етнограф Іван Гончар, і доцент Чернівецького національного університету ім.Ю.Федьковича Ніна Козачук та землячка, вчителька Світлана Шурхало, краєзнавці Петро Ротач з Полтави та книголюб із Жданова (тепер Маріуполя) Павло Дубинка, журналісти Ренат Польовий з Кубані та Григорій Сидоренко з Талалаївки. Кожен з них у тих зустрічах та листуванні знаходив і знаходить те, що турбувало і турбує його, а саме − доля України, доля національної духовності, історична пам’ять українського народу. Тож цілком зрозуміло, що Ігоря Карповича запрошують на різні заходи до Опішні на Полтавщині, Прилук Чернігівської області, до Київа і т.д.

Вчитайтеся, скажімо, у рядки спогадів Світлани Шурхало, Тетяни Коробейник, листів Петра Ротача, Ярослава Гамзи, і Ви душею і серцем відчуєте це. Якась туга за рідним, дорогим, що стало невід’ємною складовою життя українця, визначало духовний уклад життя в краї ( «А так хочеться ще походити по рідних стежках, погомоніти з Вами про нещасну долю України, послухати Вашу кобзу»; «Вітаю з Покровою. Колись у Слобідці це був храмовий день. Був на вигоні ярмарок і співали захожі кобзарі. Де все це поділось?») одразу навіюють не лише смуток, а й спонукають до дієвої роботи по відродженню звичаїв та укладу нашого національного життя сьогодні, в Незалежній Україні, протистояти навальному наступу всього чужого, що веде до винародовлення нації. Вражаючою є оцінка гри І.Рачка В.Жоваником, який наголошує, що бандура старого кобзаря звучала, не лише «щоби порушувати силою звукової хвилі повітряні коливання, а, насамперед, як важлива національна складова, не менш вагома за прапор і герб». Такої глибини думка могла народитися у свідомості справді народного співця-патріота і є вельми повчальною для наших сучасників та наступних поколінь.

Олексій ВЕРТІЙ,

доктор філологічних наук

м.Суми