Якими були районні пацани в Чернігові 80-х?

Мне к любимой не пройти,
Могут встретить на пути
Местные!

"Стоять! Ти звідки?" 

Знайомий оклик? Думаю, знайомий дуже добре всій чоловічій половині читачів віком "за тридцять і старше". Всім, хто його почув на чужому районі, не маючи відповідної підписки з місцевих, що давала б право тут знаходитися, чекало нелегке випробування. Сьогодні суворі районні розборки, які були неодмінним атрибутом молодості поколінь 70-х - 80-х, давно уже зійшли нанівець, і хлопець із Рокосовського уже може не боятися іти на Красний міст проводжати даму серця. Але так було не завжди. 

Традиційні народні забави "стінка на стінку" відомі сотні років, як не більше. Молоді, в якої енергія била через край, завжди було цікаво перевірити міць свого кулака на чужій щелепі, от і сходилися вулиця на вулицю і куток на куток. 

Чернігів традиційно був поділений на декілька районів ще з дореволюційних часів, і так же само, як і кругом, молодь билася район на район. Деякі з цих районів походять від назв сіл і поселень, які поступово влилися у міську межу: Коти, селище ТЕЦ, Красний хутір (район обласної лікарні), Бобровиця. Інші райони формувалися як місця компактного проживання робітників: Комуна (в районі швейної фабрики), Шерстянка. Інші носили назви за вулицями чи іншими географічними орієнтирами: Ремзавод, Войкова, Боженка, Бойова, Круг, Красний міст, 16-й квартал (район 1-ї школи), 17-й квартал (район "Хуторка" і музичної школи). Особливою буйністю славилася Лісковиця. Лиху славу завоювала Подусівка – сюди поселяли сім’ї бувших ув’язнених та інших неблагонадійних елементів, відповідний контингент формував молодіжне середовище. Проводжати подружку на Подусівку відважувався далеко не кожний, максимум – до тролейбусної зупинки. 

В районі вул.Пирогова, давали квартири сім’ям військових; їхні діти славилися гарною фізичною підготовкою, було багато спортсменів, які становили серйозну небезпеку для тих, хто із усіх розваг віддавав перевагу алкоголю з цигарками. Пізніше у боротьбу за титул найсильнішого району втрутився молодий район Рокосовського, багатоквартирні новобудови якого, що зросли на місці «нахалівок», змогли виставити велику кількість підготовлених бійців. 

Були райони, які самі особливо ні з ким не воювали, підписуючись під інші райони в разі потреби, як, наприклад, Тихий яр (перехрестя вул. Фрунзе (зараз Мстиславська) і вул. Коцюбинського, – вони підписувалися під 17-й квартал. Інші – мали традиційних одвічних ворогів, наприклад, Рокосуха лютою ненавистю ненавиділа Красний міст. Відокремлено стояв район Кавказу (річковий порт) – приватні будинки з невеликою кількістю населення. 

Скоріш за все, розповсюдженість молодіжних бійок походить від своєрідного духу колективізму, який був характерний для системи життя і побуту, яка існувала у післявоєнному СРСР. У зв’язку із відсутністю значного майнового розшарування, характерного для нинішнього часу (коли одні можуть відпочивати у кафе і на дискотеках, а іншим залишаються двори і вулиці), - тоді були всі більш-менш рівні, разом вчилися у школах, гуляли в дворах і ходили в кіно чи на танці. Не було комп’ютерів, які тримали б людей вдома. Спортивних секцій було небагато, та і брали туди не всіх. Молодь вимушена була проводити дозвілля разом і на вулиці. А молодь – це багато енергії, яку треба використовувати, і сила, яку треба кудись докладати. От ці сила і енергія, неокультурені, не знаходячи виходу на творення, і виплескувалися у вигляді бійок з "чужинцями". 

Активними бійцями були учні старших класів, ПТУ-шники, інколи студенти – в основному молодь років 14-18. В СРСР всі служили у армії, а після повернення молоду людину чекало нове життя, часто в іншому місці, робота, сім’я – зовсім інші інтереси і задачі у житті. Тому це клало край участі хлопця у розбірках. 

Кожен район мав своє угрупування, яке слідкувало, щоб ніхто не зайшов на їх територію. У випадку порушення кордону про це тут же ставало відомо, а далі вже сценарій залежав від "безбашеності" місцевих. Але просто так били мало. В основному зразу питали, з якого району, і кого знаєш. Якщо ти був із району, який не ворогує із даним, і можеш назвати імена стоякових пацанів – тебе не чіпали. Інформацію не перевіряли. Головне було – назвати імена авторитетів, яких не було серед тих, хто тебе впіймав, інакше розкритий обман спричинив би суворе покарання. 

Якщо хлопець проводжав дівчину – при дамі ніколи не били. Вважалося "западло". Завжди чекали, поки Ромео проводив Джульєтту додому, і вже на зворотному шляху питали, хто такий і чому гуляє з чужими дівчатами. 

В кожному угрупуванні були лідери – найавторитетніші пацани. Авторитет цей завойовувався різними шляхами, але зазвичай це були найгабаритніші і найсильніші хлопці, які проявили себе в боях, і авторитет їхній тримався на фізичній силі. Хоча були і зовсім інші. Кажуть, На Комуні в кінці 70-х - початку 80-х був хлопець, який тримав своїх бійців в узді зовсім іншими методами. Він спонукав своїх займатися спортом, ходити в секції, слідкував, щоб його підлеглі багато не палили і не пили більше певної кількості алкоголю (заохочувався тільки легкий – пиво і вино). За чутками, він навіть наполягав на тому, щоб бійці записувалися у бібліотеку і читали книги. 

Хоча такі випадки були винятками. Зазвичай стояли на районі найміцніші і найбільш відчайдушні. Історії про них вкривалися міфами і легендами, гуляючи по Чернігову. Згідно однієї з них, коли брали відомого стоякового із 17-го кварталу взимку на катку, він витягнув ножа і по рукоятку всадив його у лід – такої був неймовірної сили. 

Була певна категорія людей, які називалися "відлюдники". Вони на районах не гуляли, в бійках участі не приймали. У них були якісь свої осередки, де вони збиралися (пітерський двір, банківський двір, бомбосховища під будинками в центрі, перетворені в своєрідні "клуби"). 

Із цікавих фактів ветерани вуличних баталій пригадують, що серед особливо крутих бійців існувала мода по своєму району ходити в тапках і фуфайках. можливо, це пояснюється тим, що такий "домашній" одяг утверджував право людини в цьому районі, адже тут він вдома, тому і одягнений по-домашньому. 

Слід відмітити, що районні розбірки були явищем виключно підлітковим, не кримінальним. Кримінальні авторитети ділили сфери впливу по-своєму, молодь у це не вплутуючи, і участь якихось молодих уркаганів у районщині була явищем випадковим і нетиповим. 

Більшість бійок відбувалися на дискотеках. Відомі були танцмайданчик біля Катерининської церкви, найбільший в свій час – туди збиралося по декілька тисяч чоловік (взимку тут заливали каток), дискотека в центральному парку (Корд), Войківська дискотека та інші. Кожен район танцював своїм колом, хтось когось зачепив, десь не поділили дівчину – і починалося. Райони мали свої бойові кличі. Згадують про клич одного із районів. Коли на дискотеці диск-жокей вмикав одну з пісень забороненого гурту AC/DC, в якій вокаліст вигукував "Fire" – весь натовп підхоплював крик і нісся у бійку. Поки міліція приходила в себе і починала розбороняти, треба було встигнути перемогти. 

Взагалі, в ті часи міліцію побоювалися, так як вона у тому суспільстві мала серйозні засоби впливу на подальшу долю молодого хулігана, і на кар’єру його батьків. Можна було позбутися гарних перспектив просування, можливості навчання у ВНЗ і т.д. Постановка на облік у дитячу кімнату міліції перекреслювала деякі важливі соціальні щаблі. Тому бійці старалися не попадатися, і перед всіма способам спілкування із правоохоронцями віддавали перевагу втечі. 

Втім, за такі правопорушення в ті часи до тюрми нікого не саджали, та і кількісний склад і оснащення міліціонера були значно менші нинішніх: ніяких наручників, газових балончиків, гумових кийків і т.д. А серед тих, хто мав невдачу потрапити до відділку, міліція вербувала своїх інформаторів, які були практично в кожному районі. За можливість уникнути покарання людина починала доносити, які на районі відбуваються події, хто з ким збирається битися, і де будуть розборки. Це дозволяло активно втручатися і припиняти бійки. Інформаторів часто знали в обличчя, і подальше ставлення до них залежало від того який до цього людина заробила собі авторитет. Авторитетних пацанів ніхто не виганяв, просто в їх присутності намагалися не базікати зайвого. А хлопці із низьким авторитетом піддавалися зневазі і остакізму. Втім, до кінця не виганявся ніхто. Як не як, все ж бойова одиниця. 

Билася молодь жорстко, інколи навіть жорстоко. Ще на початку явища, кажуть, був кодекс честі, по якому не добивали, били до першої крові. Але вже у 70-х в бійках використовували різну доступну зброю: коли, труби, цепи. ПТУшники-слюсарі розбирали підшипники, і діставали з них сталеві кульки, які були небезпечною метальною зброєю при зближенні натовпів. Били натовпом одного, і нікого не жаліли. Часто учасникам завдавали травми різного ступеню важкості. Інколи траплялися серйозні переломи, проламані черепи. Але, на щастя, за весь час таких бійок ніхто не був убитий. За даними бувшого міліціонера Миколи Івановича Руденка, який працював дружинником, дільничим і опером у карному розшуку в 70-х-80-х роках, трупи траплялися в кримінальних розборках. А у районних молодіжних як максимум все закінчувалося травмами і потраплянням до лікарні. Нехарактерним було використання ножів, які були прерогативою криміналітету. 

Бійки були масові, іноді по кілька десятків чоловік з кожного боку. Райони об’єднувалися у коаліції, збиралися декілька проти одного. Рокосовського, наприклад, мав свою дискотеку біля Тролейбусного парку, ревнісно захищаючи її від чужинців. І для того, щоб потрапити туди, інколи сусідні райони утворювали союз, збираючи переважну кількість бійців і утверджуючи своє право на танці. 

Билися в ПТУ, де учні з різних районів потрапляли на навчання до однієї групи, і постійно були змушені відстоювати честь району один на один із представниками ворожих угрупувань. 

Найбільша і найвідоміша бійка відбулася у 1982 р. 20 квітня і отримала назву "льодове побоїще", тому що відбувалася у вкритій льодом та снігом низинці біля озерця на Лісковиці. Билися селище ТЕЦ і Лісковиця проти Шерстянки. З кожного боку було по 50-60 чоловік, озброєних дрючками, трубами та іншою холодною зброєю. На щастя, в бійку втрутилася міліція, чим, можливо, запобігла важким жертвам. За спогадами Миколи Івановича Руденка, міліція отримала інформацію про призначену бійку в районі ТЕЦ, але точного часу і місця ніхто не знав. Начальник відділу створив оперативні патрулі, піші і на автомобілях, які регулярно контролювали район. Микола Іванович із двома своїми колегами під час одного із патрулювань і натрапили на бійку, яка тільки почалася. Пряма мова від безпосереднього учасника події звучить невимовно: 

- Чуємо - за гіркою звук такий, як у справжній битві. Крики, палки об палки стукають. Виходимо на гірку. На нас біжить натовп чоловік 50-60. Яскраво і по цей день пам’ятаю здоровенного хлопця, що біг попереду. У нього палка була прямо з корневищем, він махав нею у повітрі і кричав: "Не бійтеся, міліція в дітей стріляти не буде!". 

Патрулі по району і сусідських районах ловили учасників, що розбіглися, всю ніч. До 5-ї ранку до відділку звезли близько 70-ти чоловік. Ще пару десятків повезли прямо до лікарні. 

Ця історія тут же обросла легендами. Говорили, що були вибухи, стрільба із вогнепальної зброї, людські жертви. Хтось пустив чутку, що наступного дня відомості про бійку передавали по Голосу Америки (згідно інших джерел - у передачі Сєви Новгородцева по BBC) як приклад того, як радянська влада не може впоратися з вихованням молодого покоління. 

А ще через рік історія мала зовсім фантастичне і чудове продовження. Після виходу альбому групи Accept "Balls to the Wall" у 1983 році, в якому була пісня "Turn me on", серед молоді поширилася чутка, що пісня про Чернігів, і саме про цю бійку. Англійської мови ніхто не знав, а хто чув вокал Удо Діркшнайдера в цій пісні, почув і деяку схожість титульної фрази на слово "Чернигов". 

Найактивніша стадія районних розбірок була у середині 80-х. До кінця десятиліття активність спадала, а лихі 90-і і зовсім викорінили таке явище. Товарно-грошові відносини і пошук способів заробітку витіснили районщину, бізнес треба було робити з усіма, незалежно від місця проживання. Деякі особливо активні угрупування злилися з криміналітетом, ставши бригадами, але це вже зовсім інша історія.

Автор: Богдан Гуляй