Cover Image

Сьогодні народився ідеолог каральних експедицій та примара імперії - Олександр Суворов

Листопад 24, 2020 - Час прочитання: ~1 хвилина

Щоб сповна уявити масштаб величі Суворова в голові росіянина путінської доби, додамо, що з 2005 року Свято-Тихоновський гуманітарний університет провадить роботу зі збору матеріалів для внесення питання про канонізацію Алєксандра Суворова на розгляд Синодальної комісії з канонізації святих Московського патріархату.

Із росіянами та їхніми почуттями імперської національної гордості все досить логічно. Згаданий вище послужний список російського полководця, який залізом і кров’ю нарощував території, плекав велич Російської імперії та розправлявся з її «недоброхотами», справді гідний подиву. Але ким насправді є Суворов для поляків, українців, білорусів, а також багатьох «інородців», які стали жертвами його воєнних виправ і каральних експедицій?

Відомо про безпосередню причетність Суворова до придушення Коліївщини - козацько-селянського визвольного повстання на Правобережній Україні в XVIII столітті. Також під керівництвом Суворова відбулася насильницька депортація з Криму в тодішню Азовську губернію Російської імперії понад 30 тис. Кримських християн (греків і вірмен), в результаті якої загинуло близько половини переселенців. Суворов безпосередньо причетний до винищення частини ногайців - народу, який в XVIII столітті населяв землі Північного Причорномор'я, території південних областей сучасної України. У 1794 р очолюваний Суворовим російський каральний корпус придушив польське визвольне повстання на чолі з Костюшко. З «героїчного» пантеону Російської імперії глоріфіцірована історична особистість і культ Суворова були успадковані радянською пропагандою.

Каральні експедиції та кримська депортація

У 1769–1770 роках Суворов — командувач бригади, кинутої Петербургом для ліквідації Барської конфедерації, що виступила проти ставленика Єкатєріни II, польського короля Станіслава-Авґуста Понятовського та втручання Російської імперії у внутрішні справи Речі Посполитої. Паралельно він бере участь у придушенні Коліївщини — козацько-селянського повстання на Правобережній Україні 1768—1769-го. За обидві успішні кампанії отримує звання генерал-майора. Імперія просувається на південь, і Суворов — активний учасник російсько-турецької війни 1768–1774 років. За умовами переможного для Російської імперії Кючук-Кайнарджійського миру, за її ж наполяганням Кримське ханство отримує «незалежність» від Османської імперії: Петербург розігрує таку собі багатоходівочку задля поглинення ханства, останньої перешкоди на шляху до опанування всього Північного Причорномор’я.

1774 рік започатковує стрімкий зворотний відлік знищення кримськотатарської державності, до чого вірний слуга імперії докладеться безпосередньо. Період 1777–1783-го в історії російсько-кримських відносин позначений брутальним втручанням Петербурга у внутрішні справи ханства. У цьому контексті показовою є справа «переселення» кримських християн до Російської імперії під приводом «постійних утисків», що їх зазнавали християни від мусульман.

У російській та радянській історіографії поширеним був погляд, згідно з яким російська влада переселяла християнське населення Криму винятково з міркувань його захисту. Так само, як Владімір Путін реалізовує нині агресивну зовнішню політику Російської Федерації на пострадянському просторі, маскуючи її під ширмою «захисту прав російськомовного населення» (яке в його уявленні є нічим іншим, як частиною власне російського народу), імператриця Єкатєріна ІІ репрезентувала себе захисницею християн, які перебували тоді під владою Османської імперії. Насправді ж причини були суто прагматичними. Виведенням християнського населення, яке становило впливову політичну, а ще більше економічну силу, Петербург прагнув цілковито знищити економічно та демографічно знекровлене Кримське ханство. Греки та вірмени, які були залучені до виробничого сектору економіки півострова (ремесла, землеробство, рибальство, торгівля, перевезення суходолом і морем тощо), отримували значно більший прибуток, ніж татари, що займалися натуральним господарством. Відповідно й головні податкові надходження ханська скарбниця отримувала саме від християн. Таким чином, виведення християнського населення з Криму загрожувало економічною кризою на півострові. Водночас кримськими переселенцями планувалося посилити колонізацію Азовської губернії.

23 квітня 1778 року, на Великдень, після літургії в Бахчисарайському Успенському скиті щедро задобрений Петербургом кримський митрополит Ігнатій звернувся до парафіян і закликав їх до богоугодної справи: виходу з Криму під захист христолюбивої імператриці. У відповідь паства небезпідставно запідозрює в духовному панотці російського агента. Твердження про «добровільний» вихід християн із ханства насправді спростовується тогочасними свідченнями. Скажімо, гезлєвські греки та вірмени подали петицію, у якій відмовлялися покидати півострів: «Ми, підданці Його Світлості (кримського хана Шагін-Ґірея. — Ред.), ним задоволені й від предків наших платимо данину своєму володареві; хоч шаблями нас рубатимуть, та не думаємо ми кудись іти». Противників переселення, незважаючи навіть на прямі погрози з боку російських емісарів, які підбурювали християн до виходу з Криму, було чимало. Частина їх, щоб уникнути насильницького переселення, навіть таємно приймала мусульманство.

Проти переселення були також і мусульмани. Командувач із березня 1778-го Кримського корпусу Алєксандр Суворов, на якого покладалася ця депортаційна акція, у листі від 4 серпня 1778 року писав щодо цього, що «справа йде своєю чергою, тільки б татари, втрачаючи душу з тіла, не заважали». Російську владу не турбував той факт, що вона вкотре порушує домовленості трактату 1774-го, втручаючись у внутрішні справи ханства. Протести російського ж ставленика Шагін-Ґірея, пов’язані з виведенням його підданців, до уваги не бралися. Слуга імперії діяв рішуче, «по-суворовськи», і хана було просто поставлено перед фактом. «Найсвітліша імператриця всеросійська […] з людинолюбія та обов’язку захисту християнського закону всемилостиво зволіває переселити їх до своїх кордонів», — повідомляв 22 липня 1778 року кримському хану Суворов. Ба більше, він висловив сподівання, що Шагін-Ґірей «Найвищій волі покровительки своєї не лише перечити не стане, а й усіляко сприятимете», давши зрозуміти, кому хан має завдячувати своєю владою.

Переселення розпочалося 28 липня, а вже 18 вересня 1778-го Суворов поінформував малоросійського генерал-губернатора фельдмаршала Пєтра Румянцева, що виведення християн із півострова закінчено. Згідно з «Ведомостью о употребленных на выведенных из Крыма и поселившихся в Азовской губернии христиан суммах» із Криму було виведено 30 333 особи, із них 15 812 греків, 13 316 вірмен, 162 волохи, 664 грузини та 379 католиків. На новому місці поселення в азовському степу близько половини кримських переселенців не пережили першої ж зими 1778–1779 років.

Від Кубані до Бреста

У 1782-му Суворов — командувач російського корпусу на Кубані, скерованого на придушення антиханського (читай антиросійського) повстання на Кубані та «примушення до миру» ногайців. Уже за рік Суворов «блискуче» здійснює депортацію залишків (після здійснених ним кількох гібридних воєнно-каральних виправ) ногайської орди — народу, який у XVIII столітті населяв землі Північного Причорномор’я, зокрема й території південних областей сучасної України, — «вглиб імперії».

У квітні 1783 року Російська імперія здійснює анексію Кримського ханства, знекровленого постійним втручанням Петербурга та розпалюванням внутрішньополітичних суперечностей. Незадовго до проголошення маніфесту Єкатєріни II про «приєднання» Криму останній кримський хан Шагін-Ґірей зрікається влади на користь Росії в обмін на обіцянку щорічного утримання обсягом 200 тис. руб. та здобуття престолу в одній із персидських провінцій. Утім, справа з перським престолом виявляється досить сумнівною, і вже восени того ж таки року на Суворова покладається справа вислання не зовсім певного Шагін-Ґірея з Тамані до Воронежа…

Під час наступної російсько-турецької війни 1787–1791-го Суворов за участю «Війська вірних козаків», основу яких становило близько 10 тис. колишніх запорожців, та Бузького козацького війська здобуває для імперії низку стратегічних турецьких фортець на чорноморському узбережжі, зокрема Очаків, Хаджибей, Ізмаїл.

У 1794 році очолюваний Суворовим російський каральний корпус придушує польське визвольне повстання на чолі з Тадеушем Костюшком, якого білоруси вважають своїм національним героєм. На той час уже князь отримує за це фельдмаршальський жезл, діамантовий бант на капелюх (за взяття Крупчіц та Бреста) і володіння Кобринський ключ із сімома тисячами кріпосних душ.

У фокусі